Когда в первом номере новосозданной киевской газеты "Урядовий кур'єр" было опубликовано интервью Валерия Лобановского, с одной стороны тренер уже отбыл в Объединенные Арабские Эмираты, а с другой - в СССР все еще продолжалась так называемая перестройка. В условиях которой продолжался и период нестабильности, постигший как советский футбол в целом, так и киевское "Динамо" в частности. И хотя это были еще не тот хаос и безденежье, которые ожидали республики бывшего СССР в первой половине 1990-х, тем не менее текущие и предстоящие сложности были видны невооруженным глазом.
Поэтому закономерно, что в октябрьской беседе вместе с корреспондентом киевского издания, В. Лобановский поднимал такие вопросы, как:
- функционирование "Динамо" (Киев) в качестве финансово независимого футбольного клуба;
- делился "инсайдами" о трансферах "динамовских" лидеров в европейские команды;
- рассказывал о противостоянии с "бонзами" из различных советов и федераций;
- высказывал свое видение о вариантах дальнейшего развития футбола в Союзе.
"Сповідь на футбольну тему
Розмова кореспондента «Урядового кур’єра» з колишнім головним тренером київського «Динамо» і збірної СРСР, а нині наставником збірних команд Об’єднаних Арабських Еміратів В. В. Лобановським відбулася за день до його від’їзду в цю екзотичну близькосхідну країну. Валерію Васильовичу не довелось бути свідком нового тріумфу динамівців: тринадцятої перемоги в чемпіонаті країни. Та немає сумніву, що в ті хвилини, коли після матчу з ЦСКА збуджені й щасливі вихованці В. В. Лобановського здійснювали на Центральному стадіоні Києва заповітне коло пошани, він думками і серцем був з рідною командою. Безсумнівно й те, що і сама команда, і численні її прихильники відчували незриму присутність на стадіоні «головного конструктора» і цієї, і багатьох інших перемог «Динамо» з берегів Дніпра. Майже сімнадцять років очолював він знаменитий київський клуб. Це, напевне, рекорд не тільки в нашому, а й світовому футболі. З констатації цього факту й почалася наша розмова з В. В. Лобановським.
- Усе було, Валерію Васильовичу, за ці роки. Але після кожного спаду, до
того ж нетривалого, вам вдавалося знову й знову підняти «Динамо» на висоту.
Глибоко символічно, що й зараз ви його лишаєте на гордій висоті. Як вам вдалося
втриматися в гарячому тренерському кріслі, та ще в такій команді, як київська,
де будь-яке місце, крім першого, сприймається як невдача.
- Ви маєте рацію. Так довго тренувати одну команду
– це забагато. Як бачите, монотонність нарешті переривається. А про те, як став
можливим цей тренерський марафон на чолі одного клубу, краще спитати у гравців,
начальства, болільників, які мали неабияке терпіння. А що думаю я? Мені
здається, річ у тім, що як тільки мене збиралися знімати, київське «Динамо»
добивалось чергового успіху, і питання відкладалось. Власне, добиватися успіху
– це те, заради чого існують тренери популярних футбольних команд. Усе інше в
нашій роботі не сприймається і не ціниться. Ви можете назвати свій футбол
«красивим», «атакуючим», «щирим», «веселим» і на словах претендувати на лаври
першопрохідця, але в підсумку все вирішує результат. До цього слід бути
готовим. Я тримав себе у формі.
Повторюю: сімнадцять років бути тренером однієї
команди – це все-таки, мабуть, забагато. Тренери зарубіжних професійних клубів
працюють з однією командою, як правило, два-три роки. І потім міняють клуби.
Прийшов час і мені змінити обстановку.
Ви, мабуть, пам’ятаєте 1975 рік. Це був один з
найкращих сезонів київського «Динамо»: Кубок кубків, Суперкубок, перемога в
чемпіонаті країни… Та вже тоді ми всерйоз задумались над завтрашнім днем
команди, над переходом її на самостійність, госпрозрахункові відносини.
Бо що являла тоді собою динамівська команда? Нам
давали 24 ставки, і ми перебували у повній залежності від Центральної ради
«Динамо». У Москві нам розписували, хто і скільки має одержувати, і
регламентували кожен наш крок. Усі наші спроби вийти з-під цього жорсткого
пресингу наштовхувались на рішучу протидію. Керівники ЦР «Динамо» були
категорично проти наших «самостійницьких» поривів.
- І як же вам вдалося подолати їх протидію?
- Ледь не п'ятнадцять років ми стукалися в глуху
стіну. Не допомагали навіть дзвінки й розпорядження з ЦК КПРС. І тільки
порівняно недавно, після нашого звертання до міністра внутрішніх справ СРСР
Бакатіна цю «стіну» вдалося зламати. На нашому листі, де було обґрунтування
ідеї створення київського клубу «Динамо», він написав єдине слово: «Схвалити».
І це слово відкрило нам шлях до самостійної госпрозрахункової діяльності. Ми
залишилися штатною командою товариства «Динамо», тобто формально нічого не
змінилося. Змінився тільки механізм матеріального забезпечення клубу. Ми тепер
не беремо в товаристві «Динамо» жодної копійки. Навпаки. Тепер ми будемо
віддавати, тобто виплачувати відповідний процент з наших доходів. Тобто все як
на звичайному державному підприємстві.
- Ви говорили про виплату визначеного процента з доходів клубу. Чи
включається в ці доходи валюта?
- Звичайно. Валюту ми виплачуємо вже зараз. Як ви,
напевне, знаєте, трохи більше двох років тому в італійський «Ювентус» за п’ять
мільйонів доларів перейшов з «Динамо» Олександр Заваров. Тоді ми ще не мали
ніякого уявлення про те, як з вигодою для команди оформити цей перехід. Правда,
вже тоді ми шукали способи вирватися з «гарячих обіймів» Держкомспорту СРСР, з
його монополії. Як вирватись? Досвіду такого не мали і своїх можливостей не
уявляли. Тому нам вольовим рішенням Держкомспорту була нав’язана така система
розрахунку: з п’яти мільйонів доларів 20 процентів йшло державі, 40 –
Держкомспорту і стільки ж команді. За що Держкомспорту? Я й досі не знаю.
- Але ж Заваров не дограв у «Ювентусі» один рік…
- Не зважаючи на це п’ятимільйонна сума виплачена.
Вона надходила поетапно: кожного року приблизно третина від загальної вартості
контракту. А щодо того, що Заваров не дограв у «Ювентусі»? Річ у тім, що
власник «Ювентуса» президент відомої фірми «Фіат» Аньєлі «подарував» Заварова
своєму другу і колишньому улюбленому гравцеві Платіні, який нині є
віце-президентом французького клубу «Нансі». Заваров підписав контракт з
«Нансі» на три роки. Перший рік – це, як я вже казав, подарунок хазяїна
«Ювентуса», а далі французький клуб розраховуватиметься за Заварова з київським
«Динамо». Умови нового контракту зараз обговорюються.
- А які умови переходу в зарубіжні клуби Михайличенка і Протасова? Чи був
при цьому врахований з вашого боку досвід першого, «заваровського» контракту?
- З Михайличенком і Протасовим ситуація дещо інша.
Михайличенко гратиме в «Сампдорії» три роки і в «Динамо» не вертатиметься. Не
матиме наш клуб прав і на Протасова. «Олімпіакос» може його кому завгодно
перепродувати.
А щодо досвіду? Безперечно, ми його врахували.
Більше того: навіть збагатили. Коли «Динамо» стало клубом, ми відкрили власний
валютний рахунок у банку і тепер жодні Держкомспорти, жодні ЦР «Динамо» нам не
потрібні. Це не значить, що нас не намагаються прибрати до рук. Центральна рада
«Динамо» спільно з італійцями створила посередницьку фірму «Дімод», через яку
оформляються всі динамівські трансферні контракти. От московське начальство і
намагається заставити нас діяти через «Дімод». Та ми його трошки випередили.
Поки воно розбиралося, що й до чого, ми заключили контракт з фірмою «Телемунді»
(Монако). Це наш посередник за рубежем, який допомагає нам в усій нашій
діяльності на зовнішньому ринку, який вони знають досконало, і одержують за це
певний процент відрахувань – треба сказати, процент досить незначний. Ми
платимо їм мізерну суму. А що хотіла Центральна рада «Динамо»? Щоб ми усі
контракти оформляли через «Дімод», а 50 процентів виручки, навіть більше, переводити
у Москву, в ЦР «Динамо». Ми на це не пішли. Тоді на нас почали тиснути:
приїжджали, дзвонили, просили, вимагали. Нічого не вийшло. По-перше, ми хочемо.
Щоб гроші залишались на Україні. Схема дуже проста: надходять гроші в банк і
там працює «автомат»: 20 процентів – державі. Але чому в Москву? Чому ми
віддали за Заварова більше трьох мільйонів (з п’яти) в союзну казну і
Держкомспорту? За що? Футболіст виріс на Україні. Тут став на ноги, одержав
визнання. Чому ж 20 процентів не поступило за нього в бюджет республіки,
скажімо, для розвитку молодіжного спорту? І це при тому, що у Ради Міністрів
України – мізерний валютний фонд.
- Ви нічого не говорите про Федерацію
футболу. Вона що, байдужа до цього розподілу інвалюти?
- Що ви. Де там байдужа. Вона теж хоче свою
частку. Але особисто я зайняв тут жорстку позицію. За що платити Федерації? Ті
ж Заваров, Михайличенко, Протасов, граючи за збірну СРСР, разом з іншими
гравцями збірної приносили Федерації солідні доходи: вийшли в фінал чемпіонату
Європи – 2,5 мільйона доларів, пробились на чемпіонат світу в Італію – ще 2
мільйони…А скільки товариських матчів за збірну зіграли – і майже кожен при
аншлазі. І от тепер вона хоче ще й від нас за них одержати. За що? В усьому
світі тільки клуби заключають контракти щодо гравців.
Словом, справа зрушила з місця. Тепер уже команда
не залежить від чиєїсь волі і бажання. Тобто наша мрія, яку ми виношували з
1975 року, поступово стає реальністю. Не збулися, на щастя, слова керівника
Центральної ради «Динамо», народного депутат СРСР Сисоєва: «Ніякого клубу ми
вам не дозволимо». Клуб є. І не в прожектах, а в реальності. Правда, він поки
що єдиний в такому роді в республіці і країні.
- А як же «Спартак». Він що, бідує? Принаймі таке враження виникло після
останнього зарубіжного турне спартаківців для заробітків і поповнення клубної
каси. Турне, яке привело до переносу матчу «Динамо» (Мінськ) – «Спартак»
(Москва) і конфлікту спартаківців з білоруською Федерацією футболу.
- Ні, «Спартак» далеко не бідний. Він має досить
високий рівень забезпечення. А розмови про бідність спартаківської каси – це
так, для відводу очей. Річ у тім, що у московського «Спартака» досить впливова
так звана рада засновників. До неї входить навіть член Президентської ради,
тобто команди М. С. Горбачова, академік Шаталін. Всі проблеми в спартаківському
клубі вирішуються дуже швидко.
Але вони свідомо не хочуть повністю перейти на
госпрозрахунок і самофінансування. Бояться все-таки, що прогорять. Хоча, на мій
погляд, така команда, як «Спартак», не повинна боятися. Вони чомусь не
впевненні, що втримаються на плаву. А в нас впевненість є.
Користуючись нагодою, звертаюсь до всіх, від кого
залежить нинішній і завтрашній день київського клубу: приділіть увагу його
нуждам. Матеріальні затрати клуб візьме на себе. Але ж у наші дні гроші нічого
не значать, якщо закриті двері, за якими лежать матеріальні цінності. Не для
себе просимо, київське «Динамо» належить всім.
- Хочеться вірити, що ваші слова знайдуть відгук і розуміння у тих, від
кого залежить доля нашого популярного клубу. На превеликий сум, ми сьогодні
бачимо, що футбольне господарство країни велике й некероване. Чи не краще було
б його розділити по республіках?
- На мій погляд, можливе таке прийняття рішення:
проводити і республіканські, і всесоюзні футбольні турніри. Спілка футбольних
ліг має цікаву пропозицію про створення суперліги, яка дозволяє реалізувати цю
ідею. Варіанти такого підходу продумані і в київському «Динамо».
Головне, щоб Вячеслав Колосков перестав
погрожувати «непокірним республікам» санкціями ФІФА. Це тільки напружує
обстановку. Треба або переконати Колоскова, або замінити його.
- Нам здається, Україна має всі можливості організувати свій футбольний
чемпіонат. Як ви на це дивитесь?
- Вважаю, чемпіонат України може бути і
захоплюючим, і ефективним щодо підготовки гравців високої кваліфікації, команд
хорошого класу. Нас не слід порівнювати з Грузією і Литвою, де теж багато
цікавих футболістів. Питання полягає тільки в тому, чи вдасться домогтися
визнання з боку ФІФА. У мене таке передчуття, що цю проблему можна розв’язати. Але поспішати не варто. Навіть рік
відсутності на арені міжнародних змагань завдасть сильного удару по
українському футболу. Насамперед розбредуться найкращі гравці…"
Комментариев нет:
Отправить комментарий